Напередодні чергових роковин аварії на Чорнобильській АЕС у пресі з'являються коментарі відомого лікаря, професора, екс-ректора Гомельського медуніверситету Юрія Бандажевського.
З особистої справи
У 1990 році 33 річний професор Юрій Бандажевський переїхав з Гродно до Гомеля і очолив медичний інститут, що тільки що відкрився. Він відразу ж зайнявся вивченням впливу малих доз радіації на організм людини. Вчені вишу на чолі з ректором довели причинно-наслідковий зв'язок між впливом радіації на організм людини та виникненням низки серйозних захворювань.
Проте 1999 року професора Бандажевського було заарештовано, його визнали винним в отриманні хабара і засудили на 8 років. Правозахисники оголосили Бандажевського політв'язням, заявивши, що справжньою причиною кримінального переслідування вченого став не хабар, а його незгода з політикою білоруської влади щодо подолання наслідків аварії на ЧАЕС.
У 2005 році Бандажевський був звільнений достроково-умовно і буквально відразу ж виїхав з країни. Спочатку у Францію, потім у Литву.
Де зараз працює вчений? Як відзначив свій 60-річний ювілей? Якими науковими розробками займається? Чи часто буває на батьківщині?
Навіщо особисте життя виставляти напоказ? - запитанням на запитання відповів Юрій Іванович.
- Був ювілей і пройшов. Про себе говорити не буду. Це мій принцип. Говорити, що я страждаю, хворію, – робити приємне ворогам. Розповісти про те, чим зараз займаюся, - інша розмова.
— Знаю, що ви керівник київського координаційного аналітичного центру «Екологія та здоров'я». Як давно мешкаєте в Україні?
- Я займаюся великим проектом Європейської комісії в Україні з надання допомоги регіонам, які постраждали від чорнобильської катастрофи. Це програми медичного обстеження та моніторингу, які передбачають оцінку стану здоров'я дітей із вжиттям відповідних заходів щодо профілактики захворювань. Проект серйозний, із бюджетом близько 5 мільйонів євро. Ніде на постчорнобильському просторі нічого подібного не проводилося.
— Тому з Литви вам довелося переїхати до України?
- Багато знадобилося часу і сил, доки всі налагодили. Проект довго організовувався, було непросто. Не хочу себе вихваляти, але гроші до певної міри були виділені конкретно під мене, я відповідальний з боку Євросоюзу за реалізацію цього проекту.
— Пройшло більше 10 років, як ви поїхали з країни. Чи буваєте в Білорусі?
- Ні, я не можу бувати в Білорусі. Така умова. Звісно, негласне, неофіційне.
— Чому? Ви, як кажуть, свій термін відсиділи……
- Справа не в цьому. Справа у моїй родині, дітях. Вони заручники ситуації, тому я не роблю таких рухів, щоб не робити погано своїм близьким. Вони не хочуть їхати з країни, як би важко не було, хочуть жити в Білорусі.
— Сумуєте за батьківщиною?
- Ні. Сумую – у моїй ситуації не підходить. Скоріше сумую за тими місцями, в яких я виріс, сумую за дітьми. А за режимом, який є в Білорусі, хіба можна нудьгувати? Мене більше дратує пасивність білорусів, які погодилися з ситуацією, в якій перебувають.
— Майдан кращий за пасивність?
- Та до чого тут Майдан?! Чому обов'язково треба страйкувати, брати в руки каміння та повінь у владу?! Існують різні способи протесту. Зрештою існує якась відповідальність за те, що відбувається в країні. Ну не можна бути такими пасивними! Не можна чогось досягти, лежачи на землі, навіть не сидячи на дивані. Білоруси, на мій погляд, перебувають у страшній апатії, байдужості. Я суджу, як вони ставляться до чорнобильської проблеми. Людей заколисують, говорять, живіть на постраждалих від аварії територіях, годуйтеся з них, все добре – і вони погоджуються. Адже насправді це серйозна проблема, пов'язана зі здоров'ям людей.
Наші дослідження, проведені в Україні, говорять про те, що забруднені території не очищаються, з'являються нові проблеми – другий, третій наступ радіоактивних елементів, які не можна ігнорувати.
— Нещодавно в Білорусі було опубліковано офіційну статистику, що серед тих, хто визнаний постраждалим від катастрофи на ЧАЕС, зменшилася захворюваність, у тому числі й системи кровообігу, менше стало випадків новоутворень…..
- Навіть не знаю, як це коментувати………..
Ось зараз йде четвертий рік нашого проекту, дослідження проводяться в регіонах України, розташованих поряд з Чорнобилем, і ми бачимо, що, так, кількість радіонуклідів в організмі людей поменшала, порівняно з тими величезними дозами радіації, які ми спостерігали в 1990-і роки, але проблеми вони приносять дуже серйозні.
- Виявляємо найважчі порушення у дітей другого постчорнобильського покоління. Тобто це діти тих дітей, які зустрілися безпосередньо з аварією. Але не слід забувати, що ці регіони України постраждали і забруднені були менше, тому що у квітні 1986 року троянда вітрів була спрямована на Білорусь. Тому мені навіть страшно уявити, що зараз спостерігається в Білорусі!
Я добре пам'ятаю чорнобильських дітей. Гілка, Хойники, Брагін. Ми їх усіх обстежили. І якось мені, коли я жив у Вільнюсі, зателефонував бізнесмен з Білорусі, запропонував допомогу. Виявило, що він один із тих обстежених дітей, і він сказав страшну річ: з його однокласників у живих залишилося лише кілька дівчаток, решта померла. Але ж у Білорусі ніхто вже про це не говорить! Все якимось чином розчинилося, ніхто про це не знає. Такою є політика влади. На мій погляд, це справжнісінький геноцид.
— В Україні не так? Там не замовчується чорнобильська проблема?
- Якщо Україна погодилася на такі масштабні дослідження, які організовані в рамках нашого проекту, то, мабуть, не замовчується…….. Мені голову ще не відрубали, а говоримо ми гостро.
Щороку ми обстежуємо 4 тисячі українських дітей. І змушені визнати, говорячи українською, що здоров'я у них «погані». Вплив радіації на організм призводить до серйозних проблем: уражається центральна нервова система, нікуди не зникла проблема зі щитовидкою – до 40 відсотків дітей, що обстежуються, мають серйозну патологію щитовидної залози. А різного роду середні порушення (частіше аритмії) виявили майже у 80 відсотків обстежуваних!
Ще одна серйозна проблема, яка шокувала нас та українських ендокринологів, - у більшості обстежуваних дітей ми побачили порушення обмілу речовин, а саме основного циклу – фолієвої кислоти, незамінного для організму вітаміну, який займається обміном амінокислоти метіоніну і від якого залежить рівень гомоцистену. Якщо він перевищує допустимий поріг, це свідчить про те, що у дітей через кілька років можуть розвинутися онкологічні захворювання, порушується згортання крові, виникають інфаркти, інсульти.
— Українська влада готова зайнятися цією проблемою, допомогти цим дітям?
- Не можу відповідати за українську владу. Коли ми розпочинали проект, реакція української влади була позитивною. Хоча коштів для дослідження вони не виділяли. Районна лікарня, оснащена майже на 1 мільйон євро, інші заходи – це робилося на гроші Євросоюзу. Звісно, хотілося б більшої участі з боку України, але ми розуміємо, що країна зараз переживає тяжкий період. Тому намагаємось переконувати партнерів із Євросоюзу допомогти продовжити цю роботу. Тут насамперед важливими є профілактичні заходи, необхідно не допускати проникнення в організм навіть малих доз радіації, у тому числі з їжею.
— У Білорусі проект нереально здійснити?
- Білорусь зайняла жорстку позицію щодо мене, моїх ідей. Мене переслідували, репресували, викинули з країни. І сьогодні підтримати Бандажевського – це нелогічно. Владі це не потрібно. Потім, я ж чудово розумію, і знаю, що мене переслідували, не лише білоруська влада, не обійшлася без російських спецслужб. Може, не всі знають, але спочатку мене хотіли звинуватити у тероризмі, поваленні державної влади. На мене був донос, що своєю діяльністю я хочу підірвати чинну владу, що зброю та гроші збираю під це. А потім уже, не знайшовши зброї, про яку писалося в доносі, мене звинуватили у отриманні хабара. До вироку мене майже весь час тримали на підлозі в ІТТ. Розбірки були серйозні… Тому позиція щодо Білорусі у мене жорстка.
— Це відчувається навіть за вашою інтонацією. Образа засіла глибоко?
- Образи немає. На кого ображатися? Гірко, що багато можна було зробити, але не зроблено. Я спеціально приїхав до Гомеля у 1990 році, щоб зайнятися проблемою радіації, вивчити її вплив на організм людини. А в мене забрали все, що можна забрати: позбавили можливості жити у своїй країні та працювати.
— Але ви впоралися. І зараз займаєтеся улюбленою вами та важливою для всіх справою.
- Може, хтось і хотів мене зламати, але я не дав такої можливості. І нікому не дозволю знущатися з себе, препарувати мій мозок. Я знаю, заради чого працюю і що роблю. Мені не потрібні ні звання, ні титули, ні якісь дивідиденти. Коли людину позбавляю батьківщини, багато речей їй уже не потрібні. Найголовніше, що в мене є моя професія, моя ідея допомогти людям, і я досі намагаюся її просувати.
Марія Ейсмонт.
Народна Воля 3 травня 2017 року
